Скобліков О.П.
Пам'ятник Патону Євгену Оскаровичу (1870 – 1953)

м. Київ, Україна

Автори та відповідальні:
Скобліков О.П.

Пам'ятник Патону Євгену Оскаровичу (1870 – 1953)
Видатний вчений в галузі зварювальних процесів і мостобудування, фундатор і перший керівник Інституту електрозварювання Академії наук України. Засновник патонівської школи підготовки інженерів, головною ідеєю котрої є відома тепер тріада: наука – виробництво – кадри. Доктор технічних наук, професор, Київському політехнічному інституту Євген Оскарович Патон віддав більше 30 років. Від січня 1905 року – ординарний професор, в 1906-1912 роках – декан інженерного відділення КПІ, організатор Інженерного музею, з 1905 по 1929 роки (з перервами) – завідувач кафедри мостів. Загалом викладав в інституті до 1938 року. Є. О. Патон заклав основи вітчизняної школи мостобудування. В 1896-1929 роках він створив 35 проектів мостів в багатьох місць та річок Російської імперії, потім СРСР. Основою школи мостобудування Є. О. Патона було доцільне проектування, здешевлення проектів і будівництва мостів за рахунок новацій в галузі конструктивності форм і економічності використання металу. В 1929 році Є. О. Патон почав розробляти метод електричного зварювання металів, що мав беззаперечну перевагу у порівнянні з методом клепання. У 1929 році він заснував в системі Академії наук УРСР зварювальну лабораторію (при Київському заводі «Більшовик») та Електрозварювальний комітет, на базі яких у 1934 році створив Інститут електрозварювання Академії наук України, який очолював до кінця життя. У 1935 році організував кафедру електрозварювання у складі механічного факультету Київського політехнічного інституту. Євген Оскарович Патон народився 20 лютого (4 березня) 1870 року в Ніцці в родині дипломата. Отримав блискучу домашню освіту, у 1888 році закінчив гімназію в місті Бреслау (нині Вроцлав, Польща). В 1894 році закінчив Дрезденський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-будівельник. У 1896 році закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (оскільки іноземні дипломи в Російській імперії не визнавалися). В 1898-1904 роках викладав в Московському Імператорському інженерному училищі шляхів сполучення. Є. О. Патон створив методи розрахунку раціональних конструктивних схем металічних прогонних споруд мостів, досліджував умови їх роботи, запропонував способи відновлення зруйнованих мостів. Здійснив дослідження в галузі розрахунку і міцності зварних конструкцій, механізації зварювальних процесів, наукових основ електричного зварювання плавленням, керував розробкою способу автоматичного зварювання під флюсом. В роки Другої Світової війни під його керівництвом та за безпосередньою участю були впроваджені в оборонну промисловість технологія й устаткування для зварювання спеціальних сталей. У повоєнні роки очолив роботи зі створення наукових основ автоматичних та напівавтоматичних потокових складально-зварювальних ліній. Керував проектуванням понад 100 зварних мостів, серед яких – один із найбільших суцільнозварних мостів через Дніпро в Києві, що носить його ім’я. Засновник вітчизняної школи зварювання металів. Автор понад 190 наукових праць, в тому числі багатьох підручників. Помер 12 серпня 1953 року в м. Києві, похований на Байковому кладовищі.

Скобліков О.П.
Пам'ятник Кравчуку Михайлу Пилиповичу (1892 – 1942)

м. Київ, Україна

Автори та відповідальні:
Скобліков О.П.

Пам'ятник Кравчуку Михайлу Пилиповичу (1892 – 1942)
Народився майбутній вчений 30 вересня 1892 р. в селі Човницях на Волині. Жив і навчався в Луцьку, у 1910 році закінчив з золотою медаллю гімназію, цього ж року вступив на фізико-математичний факультет Університету Святого Володимира в Києві. Його звільнили від плати за навчання, він отримував стипендію 50 карбованців, бо всі іспити складав на «відмінно». Закінчивши університет Кравчук залишається при університеті як професорський стипендіат для підготовки до наукової та викладацької роботи. Тільки-но склавши магістерські екзамени, молодий вчений прочитав свою першу, так звану, пробну лекцію з предмету чистої математики «Про функції, що справджують теорему додавання», а два дні пізніше першу лекцію з курсу теорії множин і одержав звання приват-доцента. Він викладає математичні дисципліни в І і ІІ українських гімназіях у Києві, Українському народному університеті, обирається членом комісії математичної термінології при Інституті української наукової мови Української академії наук. 1919 року Кравчук публікує курс лекцій з геометрії, що їх прочитав в Українському народному університеті. Цього ж року публікує зроблений ним перший переклад українською мовою широковідомого підручника з геометрії Кисельова. У другій половині 1920-х років підкомісією математичної секції природничого відділу Інституту української наукової мови під головуванням Михайла Кравчука було створено тритомний математичний словник. 14 грудня 1924 року вчений блискуче захищає першу в УРСР докторську дисертацію, а 1925 року йому присвоєно звання професора. Він виступає з лекціями на ІІ Міжнародному математичному конгресі в Торонто, на Міжнародному математичному конгресі в Італії, на засіданні Математичного товариства в Парижі. У 1929 році кандидатура Кравчука була висунута у дійсні члени Всеукраїнської академії наук і він став наймолодшим академіком у віці 37 років. Михайло Кравчук автор понад 180 наукових робіт, в тому числі більше десятка монографій з різних галузей математики. Його наукові результати дістали міжнародне визнання. Серед них і перший проект комп'ютера. Його методи особливо використовуються тепер у зв'язку з розвитком кібернетики, зокрема при програмуванні багатьох складних явищ і процесів. Український учений одержав фундаментальні результати в теорії ймовірностей, пов'язані з біномінальним розподілом. Саме він увів многочлени цього розподілу, відомі тепер у світовій математиці як многочлени Кравчука. М. Кравчук одержав багато нових результатів в області інтерполяції та механічних квадратур, зокрема повністю розв'язав питання про визначення механічної квадратури її коефіцієнтами та коефіцієнтами квадратур нижчих порядків. 21 лютого 1938 року професора Михайла Кравчука заарештували, звинувачуючи у націоналізмі, шпигунстві та антирадянщині. Його було засуджено до 20 років в'язниці та 5 років заслання. В останньому слові на суді вчений просив дати йому можливість закінчити розпочату працю з математики. Проте з Лук'янівської в'язниці він був відправлений до Владивостока і далі на Колиму у колимські золоті копальні, де норми були утридцятеро більшими, ніж у каторжан за царя. Остання його адреса: Магадан, Хабаровський край, 72-й кілометр, Інвалідне містечко. 9 березня 1942 року Михайла Кравчука не стало… Вченого було реабілітовано «за відсутністю складу злочину» лише у 1956 році, а в 1992 -му поновлено в складі дійсних членів Академії наук України.

Олійник М.О.
Пам'ятник Корольову Сергію Павловичу (1907-1966)

м. Київ, Україна

Автори та відповідальні:
Олійник М.О.

Пам'ятник Корольову Сергію Павловичу (1907-1966)
Своє життя С.П. Корольов присвятив освоєнню неба, спочатку авіації, потім космонавтиці. Ще під час навчання в КПІ він будував планери та вчився ними управляти, що допомогло йому в подальшому отримати посвідчення пілота. В 1931 році Корольов очолив групу вивчення реактивного руху (ГИРД – группа изучения реактивного движения) та приступив до розробки ракет на рідкому паливі. Проте в 1938 році за безпідставним звинуваченням був ув’язнений і на 10 років відправлений до таборів на Колиму. Після двох років заслання був переведений до Московської спеціалізованої тюрми , де включився в групу по створенню літака ТУ-2 конструкції А.М.Туполєва. У 1942 році його переводять до міста Казань, де він займався розробкою прискорювача для бойових літаків. 27 липня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР приймає рішення про дострокове звільнення Корольова з-під арешту і знімає з нього судимість. У вересні 1945-го Корольова відряджають до Німеччини у складі комісії з вивчення німецької трофейної техніки, насамперед ракетної ФАУ. У 1946 році його призначають головним конструктором балістичних ракет. Під його керівництвом послідовно створюються перші у Радянському Союзі балістичні ракети: Р-1 (копія німецької Фау-2), створена на її основі значно вдосконалена Р-2, оперативно-тактична Р-11 та її, знову ж таки, перша в СРСР модифікація для підводних човнів Р-11ФМ, ракета середньої дальності Р-5, модифікація якої Р-5М стала першою в світі ракетою- носієм ядерного боєзаряду. Майже усі перелічені ракети мали також свої геофізичні модифікації і активно використовувались для наукових досліджень верхніх шарів атмосфери. Найважливішим конструкторським досягненням С. П. Корольова була, безперечно, перша у світі міжконтинентальна балістична ракета Р-7, перший вдалий пуск якої відбувся 27 серпня 1957 року. Р-7 стала основою для створення цілої родини ракет-носіїв, що забезпечили низку фундаментальних досягнень у галузі безпілотної та пілотованої космонавтики. Людство аплодувало повідомленню про виведення 4 жовтня 1957 року першого в історії штучного супутника Землі, а 12 квітня 1961 року першому космічному польоту людини в космос - Юрія Гагаріна на кораблі «Восток». Менш ніж за три роки, у 1964-у виведено на орбіту перший багатомісний корабель серії «Восход» з екіпажем на борту, а 18 березня 1965 року член навколоземної експедиції корабля «Восход-2» Олексій Архипович Леонов уперше в історії виходить із корабля у відкритий космічний простір. Під керівництвом головного конструктора Корольова створено перші космічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз». Він не обмежував своєї діяльності ракетоносіями й космічними апаратами. Після старту другого супутника Сергій Павлович сказав: «Надійний міст із Землі в Космос уже перекинуто запуском штучних супутників, і дорога до зірок відкрита». Сергій Павлович Корольов пішов з життя 14 січня 1966 року. Його іменем названо місто в Російській Федерації, вулиці, школи, створено музей в Житомирі – в місті де він народився, на честь Корольова запроваджено Золоту медаль і названі кратери на Місяці та Марсі. Справа, розпочата Корольовим по освоєнню космосу продовжується його численними послідовниками.

Олійник М.О.
Пам'ятник Люлькі Архипу Михайловичу (1908 – 1984)

м. Київ, Україна

Автори та відповідальні:
Олійник М.О.

Пам'ятник Люлькі Архипу Михайловичу (1908 – 1984)
У 1937-1939 роках, працюючи у Харківському авіаційному Інституті, створив конструкцію першого в СРСР двоконтурного турбореактивного двигуна (ТРД) Розробив конструкцію першого у світі двоконтурного турбореактивного двигуна (1939–1941 роки), інших двигунів. Дослідив нові енергетичні речовини. У 1941-1942 роках був евакуйований до Башкортостану, де працював на закритому танковому заводі у Челябінську. З 1946 року - генеральний конструктор авіаційних двигунів. Згодом під його керівництвом створені потужні турбореактивні двигуни нового типу. Він був піонером розробки турбореактивних двигунів для надзвукової авіації, зробивши перші кроки у цьому напрямі ще в далекі тридцяті роки. Під його керівництвом було створене спеціальне Конструкторське бюро, нині Науково-виробниче обєднання «Сатурн», яке носить його ім'я. У 1938 році групою Архипа Люльки розроблений двигун РГД-1, що дав змогу літаку розвинути швидкість до 900 км/год. Але справжнє визнання талановитий конструктор здобув у повоєнні роки. 28 травня 1947 року літак Су-11 з двигуном ТР-1 конструкції Люльки досяг швидкості 900 км/год. Згодом цей двигун було встановлено на літаки Іл-22. Восени 1957 року відбулися випробування літака Су-7, який вперше перевищив швидкість звуку вдвічі. На базі цього літака невдовзі були створені літаки бомбардувальник і штурмовик. А один із останніх, створених Люлькою двигунів АЛ-31 Ф, оснащений всесвітньо відомий Су-27, який встановив 27 світових рекордів і в змозі виконувати такі фігури вищого пілотажу як «Колокол» і «Кобра Пугачова». Дітище Архипа Люльки — двигун АЛ-29 встановлений на макеті-аналозі космічного корабля багаторазового використання «Буран», який свого часу був розроблений у Конструкторському бюро імені Павла Сухого. Впродовж всього життя Архип Михайлович Люлька підтримував творчі зв’язки з Київським політехнічним інститутом - кафедрою турбін та науково-дослідним відділом “Проблем горіння”, які займалися дослідженнями камер згорання ТРД та варіантами їх розробки.

Олійник М.О.
Пам'ятник Люльєву Леву Веніаміновичу (1908 – 1985)

м. Київ, Україна

Автори та відповідальні:
Олійник М.О.

Пам'ятник Люльєву Леву Веніаміновичу (1908 – 1985)
На початку 30-х років ХХ ст. створив приціл автоматичних зенітних гармат, що став базовим для розробки зенітних прицілів. Працював над створенням динамореактивних гармат, розробка яких виявилась передчасною. Принципи втілені в них стали основою розробки нових озброєнь (гранатометів) в 1960-ті роки. Один із розробників 25, 45 - та 85-міліметрових зенітних гармат Другої світової війни. Створив 130-міліметрову стратосферну гармату КС-30 здатну вражати цілі на висотах понад 20 км, 152-міліметрову гармату КМ-52− найпотужнішу в той час зенітну гармату. На початку 1960-х розробив зенітну ракету з самохідною пусковою установкою зенітно-ракетного комплексу «Круг». Цей мобільний ЗРК здатний вражати цілі на висотах понад 24 км, на відстані до 50 км, понад 20 років був базовим для ППО сухопутних військ СРСР. Конструкторське бюро під керівництвом Люльєва розробило ракети для морських комплексів «Вьюга», прийнята на озброєння у 1969 році, «Водопад» — 1981, «Ветер» — 1984 та ряд подібних систем. Брав участь у створенні проти корабельних ракет 3М51 «Альфа», 3М54 «Бірюза», 3 М14 «Калібр», «Гранат», ракет 9М38 — для ЗРК «Бук» та М-22 системи «Ураган», що і сьогодні стоять на озброєння ряду країн світу. У 1980-х роках доклав зусиль до розробки зенітно-ракетної системи С-200 та С-300 сучасної системи, що здатна знищувати зенітні цілі на гранично низьких та великих висотах та відстані до 300 км.

Олійник М.О.
Пам'ятник Челомею Володимиру Миколайовичу (1914 – 1984)

Автори та відповідальні:
Олійник М.О.

Пам'ятник Челомею Володимиру Миколайовичу (1914 – 1984)
Автор багатьох праць (здебільшого засекречених). З 1950-х років брав активну участь у різних проектах ракетобудування в СРСР, був одним із головних учених-консультантів у галузі ракетних двигунів для ракет та літаючих апаратів, переважно військового призначення. Під його керівництвом створені крилаті ракети сімейства П-5, П-35, П-120 «Малахит», П-500 «Базальт» для кораблів, підводних човнів та берегових ракетних комплексів. В універсальному ракетному комплексі П-700 «Гранит» втілився досвід роботи над створенням електронних систем штучного інтелекту. Під керівництвом Челомея розроблений цілий ряд проектів уніфікованих ракет УР-100, УР-200, УР-500, УР-700, від легкого до надважкого класів, прийнятих на озброєння, а УР-100 стала масовою в СРСР. Конструктор супутників «Польот», «Космос», орбітальних станцій «Салют-3» і «Салют-5». У його конструкторському бюро розроблено й виготовлено ракету-носій «Протон», що відправив у Всесвіт апарати серії «Зонд», «Луна», «Венера», «Марс», «Вега», а також орбітальні станції «Мир», «Салют», орбітальні комплекси «Алмаз» штучні супутники землі серій «Політ», «Космос». Саме Челомею належить ідея транспортного орбітального корабля багаторазового використання. Опублікував низку вагомих оригінальних робіт із багатьох проблем прикладної математики, стійкості пружних систем, теорії коливань складних динамічних систем з нелінійними і періодично змінюваними параметрами, теорії нелінійних пневматичних і гідравлічних сервомеханізмів, теорії двигунів та інших машин. Ці роботи залишили глибокий слід у застосуванні теоретичної механіки в інженерній справі. Серед цих досліджень особливе значення має узагальнення класичної задачі Ейлера про стійкість і доказ можливості підвищення стійкості шляхом вібрації.

Олійник М.О.
Пам'ятник Мікуліну Олександру Олександровичу (1895 – 1985)

м. Київ, Україна

Автори та відповідальні:
Олійник М.О.

Пам'ятник Мікуліну Олександру Олександровичу (1895 – 1985)
На початку 1930-х років під керівництвом Мікуліна створено перший радянський авіаційний двигун рідинного охолодження М-34, на базі якого в подальшому було побудовано ряд двигунів різної потужності і призначення. Двигунами типу М-34 (АМ-34) оснащувалися бомбардувальники ТБ-3 і рекордні літаки АНТ-25 на яких встановлено світові рекорди дальності перельоту - 12411 км, союзний тривалості перельоту – 75 год., здійснено перельоти з СРСР до США через Північний полюс. Двигун встановлювався на ряд інших радянських літаків у 30-х роках ХХ століття. Двигун АМ-35А встановлювався на винищувачах МіГ-1, МіГ-3, бомбардувальниках ТБ-7 (Пе-8). Під час Другої світової війни Мікулін керував створенням форсованих двигунів АМ-38Ф і АМ-42 для штурмовиків Іл-2 та Іл-10. У 1943 - 1955 роках Мікулін - головний конструктор дослідного авіамоторного заводу №300 в Москві. Під його керівництвом створено ряд турбореактивних двигунів різної тяги в тому числі АМ-3 для бомбардувальника Ту-16, М-4, пасажирського лайнера Ту-104. Паралельно з конструкторською і виробничою роботою, Мікулін викладав у Московському вищому технічному училищі ім. М.Е.Баумана і у Військово-повітряній інженерній академії. У 1955 він був відсторонений від роботи в авіаційній промисловості. Йому було 60. Він зайнявся проблемами збереження здоров’я, запропонував низку ідей, частина яких застосовувалася в санаторному лікуванні. Коли Міністерство охорони здоров’я відмовилося видати книгу, присвячену медичній тематиці, під приводом відсутності у нього медичної освіти, академік у віці 76 років вступив до медичного інституту, а у 81 рік захистив дисертацію з медицини на матеріалі підготовленої ним книги. Тоді вона була опублікована під назвою “Активне довголіття”.

КІНОКАМЕРА КВАРЦ-2х8S-1M

КІНОКАМЕРА КВАРЦ-2х8S-1M
Аматорська кінокамера із серії вузьких 8-мм кінознімальних апаратів. Призначена для знімання аматорських, науково-пізнавальних, документальних, спортивних та інших фільмів. Представляє собою модифікацію камери «Кварц-2х8С-1», яка розроблена на основі камери «Кварц-2М». Розмір кадру збільшений для плівки формату «Супер-8». Видошукач з великим полем зору. Велика ступінь грейфера. Зарядка кіноплівки 2х8С (2х8 Супер) на стандартних бобінах довжиною 7,5 метрів. Комплектується ширококутовою (0,5х), довгофокусною (1,9х) афокальною насадкою з байонетним кріпленням на об’єктиві. На камері встановлений пружинний привід. Рік виготовлення – 1968 по 1977 рік. Виробник: Красногорський механічний завод. Московська обл. СРСР.

ФОТОАПАРАТ «КИЕВ-15 Тее»

ФОТОАПАРАТ «КИЕВ-15 Тее»
«Киев-15 Тее» - малоформатний дзеркальний фотоапарат, розроблений наступним за «Киев-10». Призначений для проведення аматорського та професійного знімання. Основні технічні характеристики: - розмір кадру 24х36 мм; - основний об’єктив «Гелиос-81»; - фокусна відстань, мм 50; - відносний отвір 1:2; - віяловий затвор з металевими пелюстками; - витримка 1/2 - 1/1000 с та В; - синхронізація на 1/60 с; - діапазон світлочутливості плівки від 16 до 500 од. ГОСТ. Конструкція фотоапарату дозволяла проводити попереднє або автоматичне встановлення вибраного параметру діафрагми при натисканні кнопки спуску. В полі видошукача – шкала діафрагм та стрілка експонометра. Автоматичний лічильник самостійно скидав показання та присутня рулетка зворотного перемотування. Автоматичне встановлення експозиції з встановленням витримки та блокування знімання, якщо недостатньо світла. Виготовлявся з 1973 по 1985 рік. Виробник: завод «Арсенал». м. Київ. УРСР.

ФОТОАПАРАТ «LEICA»

ФОТОАПАРАТ «LEICA»
Leica ІІI– один із масових малоформатних далекомірних фотоапаратів. Основні технічні характеристики: - фотоматеріал – стандартна 35-мм кіноплівка; - розмір кадру - 24х36 мм; - об’єктив Leitz Elmar F=50 см; відносний отвір 1:3,5. Унікальний винахід Oskara Barnacka першої в світі 35-мм камери сприяв її виробництву німецькою компанією Leica. Подальше удосконалення камери Leica сприяло налагодженню постійного її виробництва з 1925 року. Прекрасна оптика, точна механіка та чудовий дизайн захоплював професіоналів та аматорів. Висока технологія виробництва камер Leica змінила світ художньої фотографії та фотожурналистики. З 1934 року в СРСР розпочате виробництво копії камери Leica ІІ – фотоапарат «ФЭД» в м.Харків. УРСР. Leica ІІІ серійно випускалась з 1933 року компанією Leica. Німеччина.

ФОТОАПАРАТ «КИЕВ-10»

ФОТОАПАРАТ «КИЕВ-10»
«Киев-10» - малоформатний дзеркальний фотоапарат високого класу з автоматичним встановленням експозиції. Призначений для проведення аматорського та професійного знімання. Технічні характеристики: - ширина плівки, мм 35; - формат кадру, мм 24х36; - кількість кадрів на плівці 36; - основний об’єктив «Гелиос-65»; - фокусна відстань, мм 50; - відносний отвір 1:2; - границі фокусування, м 0,5÷∞; - витримка затвору, с 1/2÷1/1000 та «В»; - габаритні розміри, мм 148х100х88. Автоматичне встановлення експозиції здійснюється шляхом автоматичного встановлення діафрагми за допомогою експонометричного пристрою. Взведення затвору важільне, зблоковане з механізмом перемотування плівки та лічильником кадрів. Видошукач – дзеркальний, постійного візування. Наведення на різкість виконувалось по мікрорастру і матовому кільцю, яке знаходиться в центрі поля зору. Фотоапарат оснащений автоматичним лічильником кадрів та синхроконтактом для лампи-спалаху. Виготовлявся з 1965 по 1974 рік. Виробник: завод «Арсенал». м.Київ. УРСР.

ФОТОАПАРАТ РЕПРОДУКЦІЙНИЙ ФКР 30х40

ФОТОАПАРАТ РЕПРОДУКЦІЙНИЙ ФКР 30х40
Великоформатна камера серії «ФК». Призначена для виготовлення репродукцій. Використовувалась в фотоательє в радянський період. В якості фотоматеріалу застосовувались двосторонні фотопластинки або фотоплівки. Розмір кадру 30х40 см відповідав назві фотоапарату. Видошукач був відсутній. Замість касети вставлялось матове скло, фотограф накривався чорним покривалом із тканини і, таким чином, проводив візування. Експонування виконувалось шляхом знімання на визначений термін та одягання кришки на фотооб’єктив. Для проведення фокусування касетна частина камери, закріплена на рейковому механізмі, зміщувалась. Міхур з «подвійним розтягуванням» дозволяє здійснювати макрозйомку в масштабі 1:1. Рік виготовлення – 1968. Виробник: «Минприбор Главоргтехника ЗШФ» м.Харків. УРСР.

ФОТОАПАРАТ «BALDA»

ФОТОАПАРАТ «BALDA»
«BALDA» - компактна, складна гармошечного типу камера під 35 мм плівку. В складеному вигляді має досить малі розміри – 30х80х160 мм, масу біля 0,5 кг. На задній стінці корпусу знаходиться табличка з показчиками для встановлення витримки діафрагми. Камера укомплектована об’єктивом Rodenstock-Trinar-Anastigmat F=10,5 см, відносний отвір 1:6,3. Точність встановлення об’єктива в робоче положення забезпечується розкриттям до упору двох колін. Кришка об’єктива оснащена ніжкою-стійкою. Наведення на різкість здійснюється по шкалі відстаней або по далекоміру переміщенням об’єктива за допомогою поводкового кільця. Зведення затвору важільне. Виготовлялась на підприємстві Max Baldweg в м.Дрезден. Німеччина. Рік виготовлення – ~ 30-і роки ХХ ст.

КЛІСТРОНИ UAKY-1 ТА UAKY-2

КЛІСТРОНИ UAKY-1 ТА UAKY-2
Клістрон — електровакуумна лампа, що використовується для підсилення високочастотного радіосигналу, і в якій енергія від модульованого пучка електронів передається електромагнітному полю резонатора. Клістрони використовуються у приймачах та передавачах комунікаційних та радіолокаційних пристроїв, а також у прискорювачах заряджених частинок. Метою розробки клістронів UAKY-1 та UAKY-2 є заміна клістронів чеської фірми “TESLA”, що дає можливість заощадити валютні кошти, стати незалежними від іноземного постачальника та розвинути вітчизняне виробництво. Розробник – ДП НДІ “Оріон”. Головний конструктор – Пасічник З.М. – випускниця Київського політехнічного інституту 1961 року, лауреат Державної премії України. Перші зразки клістронів знаходяться в експлуатації на телевізійних центрах України: Київ, Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Полонне, Ново-Дністровськ, Івано-Франківськ, Ужгород, Лисичанськ, Ровеньки. Розроблено у 1994 році на замовлення концерну РРТ, м. Київ, Україна.

ГАЗОРОЗРЯДНА ЕЛЕКТРОННА ГАРМАТА

ГАЗОРОЗРЯДНА ЕЛЕКТРОННА ГАРМАТА
Гармата призначена для виконання технологічних операцій термічної обробки матеріалів та виробів (електронно-променеве зварювання, паяння, випаровування та інше). Для генерування та формування електронного променя в гарматі використовується високовольтний тліючий розряд з холодним катодом, що забезпечує широкий діапазон робочого тиску та складову газового середовища в зоні термообробки. Основні технічні характеристики: - прискорююча напруга, кВ 25-30; - максимальний струм, А 0,5; - діаметр електронного променя, мм 1,0; - робочий тиск в технологічній камері, Па 1-10-2; - габаритні розміри, мм 300х150х150; - маса, кг 8. Гармата розроблена та впроваджена у виробництво в 1989 році. Розробники: вчені факультету електроніки Київського політехнічного інституту, м. Київ, УРСР.

СИЛЬНОТОЧНИЙ ВИСОКОВОЛЬТНИЙ РОЗРЯДНИК НИЗЬКОГО ТИСКУ

СИЛЬНОТОЧНИЙ ВИСОКОВОЛЬТНИЙ РОЗРЯДНИК НИЗЬКОГО ТИСКУ
Розрядник призначений для комутації сильноточних високовольтних імпульсів струму з високою крутизною наростання в широкому діапазоні тривалості (від десятої долі мікросекунди та мілісекунди) при низькому рівні ерозії електродів. Розрядник можна використовувати як захистний елемент у різних потужних пристроях радіелектроніки і фізичного експерименту. Основні технічні характеристики: Напруга: робоча 2-28 кВ; керуючого імпульсу 2 кВ; Струм: імпульсний максимальний 25 кА; керуючого імпульсу: 300 А; Тривалість струму керуючого імпульсу менше 25 мкс; Комутуючий заряд (при комутуючій енергії 20 кДж) до 20 Кл; Індуктивність приладу 50-70 нгн; Довговічність не менше 105 імпульсів Розробка 1981 року. Автори розробки: Шендаков А.І., Кузьмичев А.І., Крижановський В.І., Зайдман С.Ш. Київський політехнічний інститут, кафедра ЕП та П факультету електроніки, м. Київ, УРСР.

ДОШКА - ДІЕЛЕКТРИЧНІ РЕЗОНАТОРИ

ДОШКА - ДІЕЛЕКТРИЧНІ РЕЗОНАТОРИ
Діелектричні резонатори (ДР) належать до твердотільних резонаторів, що являють собою невеликі тіла з діелектрика чи фериту з e>> 1 (m>>1), у яких відбувається резонанс електромагнітного поля. Твердотільні резонатори мають такі переваги: істотно менші габаритні розміри, ніж відповідні за частотою порожнисті резонатори; можливість їх включення в ЛП (лінії передавання) без будь-яких елементів зв’язку, оскільки резонуюче електромагнітне поле зосереджене не тільки в середині твердотільного резонатора, але й у певній області простору поблизу нього; можливість електронного перестроювання резонансної частоти в разі використання матеріалів з e чи m, що залежать відповідно від керувальних зовнішніх електричних чи магнітних полів. Розробка кафедри мікроелектроніки Київського політехнічного інституту, 1976 рік, м. Київ, УРСР.

НАПІВПРОВІДНИКОВІ КРИСТАЛИ, ПЛАСТИНИ ТА ЕПІТАКСІЙНІ ПЛІВКИ

НАПІВПРОВІДНИКОВІ КРИСТАЛИ, ПЛАСТИНИ ТА ЕПІТАКСІЙНІ ПЛІВКИ
Колекція виробів, що лягли в основу твердотільної електроніки. Твердотільна електроніка вирішує задачі, які пов’язані з вивченням властивостей твердих тіл (напівпровідники, діелектрики, магнітні матеріали і та ін.) та управлінням іх властивостями і типом та величиною провідності за допомогою різних фізико-технологічних факторів, створенням приладів: 1 - силові діоди, пластина; 6 - миш’як в ампулі; 2 - пластини кремнієва та арсеніду галію; 7 - пластина арсеніду галію; 3 - пластина фосфіду галію; світлодіоди; 8,9,10,11- пластини кремнієві 4 - телур в ампулі; 12 - шайба арсеніду галію; 5 - кадмій в ампулі; 13 - шайба арсеніду індію. Розробники отримали три Державні премії України. Їх вироби захищені серією авторських свідоцтв, серед них: а.с.СРСР №489450 -1975р., №1282556 - 1985 р., №1478688 - 1988 р., №73164 - 1977р. Виробник: ВАТ «Чисті метали». м. Світловодськ, Кіровоградська обл. УРСР.

Телефонний апарат системи МБ фірми Белла

Телефонний апарат системи МБ фірми Белла.
Настінний телефонний апарат системи МБ фірми Белла Зразок абонентського телефонного апарату Белла-Блека 1886 року. В перші роки після пуску в 1886 році першої державної телефонної станції в м. Києві у абонентів установлювались індуктивні настінні телефонні апарати Белла-Блека. Апарат являв собою комплект апаратури, який складався з телефона (приймального електроакустичного перетворювача), мікрофона (електроакустичного перетворювача передавача), індуктора, дзвінка і гальванічної батареї. В телефоні (трубці Белла) коливання електричного сигналу перетворюються в звуки мови. Зовнішній корпус телефону для слухання виконаний у вигляді ручки, насадженої на постійний магніт. В верхній частині магніту надіта котушка, потім тонка сталева діафрагма, яка затискається кришкою-рупором. В середній частині розташований контактний вугільний мікрофон (акустико-електричний перетворювач), який розробив, співробітник фірми Белла Блек, розвинувши ідею американського винахідника Девіда Юза, що відкрив мікрофонний ефект між кусочками пресованого вугілля. В 1878 році Юз запропонував змінити конструкцію мікрофона, заповнивши вугільним порошком проміжок між мембраною та другим металевим електродом, тому він вважається винахідником вугільного мікрофона. В нижньому ящику корпусу знаходиться батарея сухих елементів Лекланше, що давала енергію для живлення приладів. Кожен апарат в телефонній мережі мав живлення від своєї батареї, тому батарея і називається місцевою. Викличний пристрій апарату виконано у вигляді індуктора. Якість роботи телефонів Белла-Блека була незадовільною за дальністю передачі і за електроакустичними можливостям. В 1889 році почалась заміна телефонних апаратів типу Белла-Блека на більш якісні фірми «Еріксон».

Репродуктор «РЕКОРД»

Репродуктор «РЕКОРД»
Репродуктор «РЕКОРД». Модель 30-х років ХХ ст. СРСР. Репродуктор "Рекорд" з початку 1925 і по 1952 рік включно випускало близько десятка заводів СРСР. Абонентський гучномовець серії "Рекорд" (тарілка або репродуктор) був наймасовішим в СРСР, випускався в декількох модернізаціях, як то «Рекорд-1», «Рекорд-2», «Рекорд-3», «Рекорд-4 ». Гучномовець «Рекорд-3» в 30-і роки був найбільш масовою моделлю. «Рекорд-3» – це побутовий радіоприлад, призначений для прийому і відтворення трансляційних програм, переданих по мережі дротяного мовлення. Гучномовець перетворював електричний струм в звукові коливання за допомогою механічної рухливої системи – дифузора (або діафрагми). Дифузор – випромінюючий елемент репродуктора, який визначає основні електроакустичні характеристики радіопристрою. Дифузор зроблений з пресованого паперу, просоченого синтетичним розчином. Репродуктор (як і будь-який інший абонентський пристрій) за допомогою абонентської розетки підключався до радіоточки – частини лінійних споруд мережі дротяного мовлення. Радіоточки в 30-і роки були найпростішими і могли забезпечувати відтворення єдиної програми, яка передавалася безпосередньо на звуковій частоті. Встановити всю хронологію випуску цих гучномовців зараз практично неможливо. Репродуктори серії "Рекорд" були настільні і настінні, з різними підставками або підвісами. Обладнання репродукторів просте – це конусний фібровий або паперовий дифузор діаметром ~ 40 см, укріплений на металевих тримачах, поєднаний з електромагнітним механізмом, де був встановлений механічний регулятор гучності. Перший абонентський гучномовець «Рекорд» був випущений в 1924 році.

Детекторний радіоприймач «Комсомолец»

Детекторний радіоприймач «Комсомолец»
Детекторний радіоприймач «Комсомолец». Зразок 1951 року, УРСР, Київський радіозавод, ММП УРСР. (КРЗ Горместпром). «Комсомолець» - радянський детекторний радіоприймач, що випускався з 1947 по 1957 рік, один з найпоширеніших і, ймовірно, останній в СРСР серійний приймач цього класу. Розроблений інженером НДІ МПЗЗ Михайлом Романовичем Каплановим в рамках конкурсу на дешевий масовий приймач, проведений в 1947 році Міністерством промисловості засобів зв'язку СРСР. Радіоприймач «Комсомолець» призначений для прийому радіомовлення в діапазонах довгих і середніх хвиль (від 200 до 2000 м) на високоомні навушники з використанням зовнішньої антени та заземлення. У коливальному контурі приймача немає конденсатора змінної ємності. Налаштування проводиться підключенням антени до різних виводів контурної котушки і плавною зміною індуктивності котушки – для цього всередині неї переміщується сердечник з альсифера. Приймач розрахований на підключення зовнішнього кремнієвого детектора, виконаного у вигляді штепсельної вилки, і п'єзоелектричних навушників (входили в комплект). Головні телефони застосовані п'єзоелектричного або електромагнітного типу. Корпус приймача виконаний з карболіту.

Телевізор КВН-49-4

Телевізор КВН-49-4
Телевізор КВН-49-4 з лінзою. Зразок 1955 року, СРСР. Виготовлений на заводі «Електросигнал» м. Вороніж. Легендарний телевізор, що став по-справжньому "народним", був розроблений у Ленінградському НДІ телебачення інженерами Кенігсоном, Варшавським та Ніколаєвським. Перші літери їхніх прізвищ стали назвою КВН. КВН-49 випускався у різних модифікаціях з 1949 до 1967 року (7 модифікацій). У процесі виробництва в телевізор вносилися різні вдосконалення: «КВН-49-1, КВН-49-А,… КВН-49-4(А)». Більшість модернізацій були пов'язані з додаванням і заміною ламп, корпус залишався незмінним. Канал зображення телевізора зібраний за схемою прямого підсилення, а канал звукового супроводу – за супергетеродинною схемою з використанням як проміжної частоти – частоти в 6,5 МГц, різниці, що виникає в результаті биття між несучими частотами сигналів зображення і звукового супроводу. Фокусування і відхилення електронного променя здійснюються магнітними полями. У телевізорі 16 ламп. Розмір зображення на екрані кінескопа 18ЛК15 – 105 х 140 мм. Для збільшення розмірів зображення завод випускав окрему приставну – збільшувальну скляну або пластмасову лінзу, яка наповнювалась дистильованою водою або гліцерином. Телевізор розрахований на прийом перших трьох телевізійних каналів. Його чутливість (при вхідному опорі 75 ом) по каналу зображення не гірше 1 000 мкВ, по каналу звукового супроводу 800 мкВ. Роздільна здатність по горизонталі в центрі не менше 400 ліній. Потужність, споживана від мережі телевізорами "КВН-49-4" – 200 Вт. Розмір 380 х 490 х 400 мм. Маса 29 кг.

СУПЕРІКОНОСКОП ЛИ-7

СУПЕРІКОНОСКОП ЛИ-7
Один з перших приладів перетворення зображення в електричний сигнал сучасного стандарту чорно-білого телебачення. Суперіконоскоп ЛИ-7 – передавальна трубка, чутлива до ІЧ-променів з розрізнювальною здатністю 1000 рядків з срібно-цезієвим фотокатодом і мішенню 10х12 см. Камера ЛИ-7 була введена в експлуатацію на МТЦ і увійшла до складу обладнання, що було виготовлено для Київського телецентру. Використання цього іконоскопа дало можливість знизити освітлення в студіях до 1000 люкс замість 10 000. В кінці 1952 року ЛИ-7 – основна трубка для студій за показником відношення сигнал/шум. Використання нової котушки переносу дало можливість удосконалити конструкцію трубки і збільшити її розрізнювальну здатність. Розробка початку 40-х років ХХ ст. Виробник – завод рентгенівських приладів, філіал Ленінградського підприємства “Світлана”, м. Ленінград, CРСР.

Телевізійний приймач "Електрон-718"

Телевізійний приймач "Електрон-718"
Телевізійний приймач "Електрон-718". Телевізійний приймач кольорового зображення "Електрон-718" з I кв. 1976 року випускав Львівський телевізійний завод. Уніфікований кольоровий телевізор 2-го класу ''Електрон-718'' розрахований на прийом кольорових і чорно-білих передач в діапазонах МХ (метрових хвиль) і ДМХ (дециметрових хвиль). Модель розроблена на базі телевізора ''Електрон-711'', відрізняючись від нього сенсорним перемикачем каналів, що дозволяє вибрати одну з 6-ти заздалегідь налаштованих програм. Обидва телевізора мають однакову електричну схемну конструкцію і практично однаковий зовнішній вигляд, відрізняючись розміром застосованих кінескопів. У телевізорі ''Електрон-718'' застосований кінескоп 61ЛК3Ц (4Ц). Габарити телевізора - 515х540х775 мм. Маса 60 кг. Ціна 755 карбованців.